Как же я возвеличил себя...
Ты прости меня, Бог, за несносное «Я!»
Вознесённое мною превыше Небес…
Не заметил, как всуе на «небо» залез,
Величая себя «путеводной звездой»…
Говорил, что иду мой, Христос, за Тобой
Прямой стёжкой в обитель Благого Отца…
Но гордыня не ищет Господня лица.
Ей по нраву свой лик в золочёной короне.
Что ей Бог, если «Я!» восседает на троне!
Ты прости меня, Боже, за дерзость мою!
Лишь оставил на миг я десницу Твою,
Как лукавый мне руку свою протянул.
Не заметил. Схватил. И духовно заснул…
Не Твоя бы, Всевышний, Святая Любовь,
Не проснулся бы я, не настала бы новь.
Так сидел бы на троне до Судного дня…
Ты, Спаситель, надёжа и крепость моя!
Ты печёшься, Господь,о любом человеке!
Тебе слава, хвала и держава во веки!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Благодарю за искренность, чтобы написать такой стих, нужно иметь мужество. Да поможет нам Господь избавиться от всего, что нас запинает! Благословений!!! Комментарий автора: Спасибо Господу за Его обличения и научения. Слава Богу Единому во веки веков! Всех благословений Вам.
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
